Salta il testo dell’articolo
Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів , не забуду її душі , що дивилась крізь сині очі , — моєї душі , тільки далеко кращої , чистішої , невинної . Яка то вона тепер , моя маленька донечка ? Ні , треба не думати , її нема . Нема . Де її поклали ? Яка вона тепер ? Я цікавлюся . Я нариваю цілі пучки цвіту яблуні , повні руки , і несу в хату . Я не знаю , де знайду свою дитину , де її поклали — і в першій хаті , в яку вступаю , в гостиній , натискаюсь на стіл , а на ньому … То ти тут лежиш , моя маленька ! Якою ж ти великою стала , як ти виросла зразу , наче тобі не три роки , а цілих шість … Я обкладаю її цвітом яблуні зо всіх боків , засипаючи тими квітками , такими ніжними , такими чистими , як моя дитина . По тому дивлюся на неї . Вона лежить , простягши голі ручки , витягнена й ненатуральна , як воскова лялька . На ній коротенька біла сукеночка і жовті нові капчики з помпонами , що я недавно купив їй . Вона так тішилася ними … В її головах горить світло . Це чудне , неприродне , бліде , мов мертве , світло серед білого дня . Тремтячим блиском воно цілує мертві щічки . Я дивлюсь на це воскове тіло , і дивний настрій обхоплює мене . Я почуваю , що воно мені чуже , що воно не має жадного зв'язку з моїм живим організмом , в якому тече тепла кров , що я кохаю не те , що я сумую не за ним , а за чимсь другим , живим , що лишилось у моїй пам'яті , відбилось там золотим промінням … А моя пам'ять , той нерозлучний секретар мій , вже записує : і цю безвладність тіла серед цвіту яблунь , і гру світла на посинілих лицях , і мій дивний настрій … Я знаю , нащо ти записуєш усе те , моя мучителько ! Воно здасться тобі … колись … як матеріал … Моя мила донечко , ти не гніваєшся на мене ? ДЯДЬКО ТА ТІТКА У Зарванці ! . . Як тільки на душі посутеніє , як тільки смуток важким каменем пригнітить серце , як тільки остогидне міська курява чи заторочать , буває , книжки — у Зарванці ! . . Та й літо надворі . Та ще й наше , українське , літо . Гаряче , щире сонце так і вабить до себе , так , здається , й промовляє , сяючи : « а ходи , чоловіче , най я обцілую тебе , з своїми гарячими поцілунками увіллю силу в твоє мізерне тіло ! » Минаю місто , минаю гній людський . Передо мною простягся поштовий шлях , обтиканий з обох боків старими липами у два рядки . Густе віття поперепліталось межи собою — і над тобою мов баня зелена , кучерява . Моріг зелений перерізується посередині биндочкою - стежкою , по котрій чимчикують ноги молодиць , дівчат , чоловіків , поспішаючи у місто на базарний день . « Добридень ! » — Дай , Доже , здоров'я . — І гарно тут і погано . Гарно — як ніхто не тарахкотить по дорозі й не порошить тебе пилом . А погано — як проскочить поштою яканебудь кокарда й почнуть прохожі , мов вівці , чхати від пороху . Ще містом смердить ! Завертаю уліворуч на поле .
Indietro Pagina 24 di 49 Pagina 24 di 49 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
