Salta il testo dell’articolo
Він і справді підійшов . Підійшов братовбивця тихо , нечутно і зупинився , як примара . Але чого ж він стоїть ? Невже й тепер не кінець ! Ні , мабуть , тепер кінець ! Недарма ж їй до болю хочеться вмерти , не дарма ̀ . І тоді враз гупнуло . То Андрій , гадаючи , що на ліжкові лежить його брат Остап , поспішає виконати свій громадський обов'язок . І замість мрій перед материними очима раптом загорілись якісь рожеві потойбічні світи . Мати навіть не встигла скрикнути . Матері вже не було . І зовсім даремно сокира знову падала на її голову і так настирливо гупала в передранковій темряві . Матери вже не було … Тоді Андрій вискочив у вікно і побіг по порожніх улицях середньовічного містечка . І тоді ж у страшній завірюсі помчались галопом будинки , крамниці і , нарешті , сама земля . Але матері вже не було . Вже перший удар сокирою переніс її в той загадковий світ , де нема ні печалі , ні зідхань , де ніколи не загоряється ніжна смужка молодого дня і де ніколи так завзято не кричать жовто - гарячі півні , як вони кричали в містечкові за тієї невеселої передранкової темряви . Матері вже не було . Матері саме тих бойових хлопців , що їх батько помер дуже давно : так давно , що й не скажеш . БАНДИТИ I До самого вечора сліпа Килина сиділа на призьбі й наставляла вухо в той бік , де по зеленому оксамиту луків сріблястою гадюкою плазувала ріка : там погрозливо шуміло . Вона раз - у - раз зідхала й христилась : мовляв , спаси мене , царице небесна ! Потім , налапуючи кілочки на тину , ішла до воріт і кликала : — Марько ! Де ти є ? — Осьдечки , тьотю , — озивалась дівчинка . — Пасеш ? — Пасу , тьотю ! — Ну й паси з богом ! І знову прямувала до призьби , і знову прислухалась . Все їй здавалося , що хтось скрадається до хати , і шепотіла : — Одведи , мати божа ! Змилуйся , заступнице ! Яка ж то заздрість людська ! Безпремінно одберуть , чує моє серце ! . . Та воно й так : де ж таки водиться , щоб чужу корову у дворі содержати ? . . Незаможниця , кажуть … Яка ж то я незаможниця — сліпенька я . І ще раз зідхала . В цей час дячок Нечипір , обгорнувшись добре свіжими снопами , дививсь у невеличку дірку на село . З Гордієвої клуні , де лежав він із Кожаном , Грушівка була майже на долоні . Видно було , як сновигали люди по дворах , іноді чути було навіть , про що гомонять . Згадав дячок , як за ним гнались : от - от доженуть , от - от ! . . І дріж пробігав по спині ! Згадав червоне Кажанове обличчя , і було гидко ; мабуть , тому , що той такий величезний парубок , а мав вигляд переможеного півня . Навіть волосся йому стовбурчилось , як у того . Кажан зарився в снопи й сопів . І подумав дячок про свого товариша : „ їй - бо , можна зарізати , як кабанця . Тільки зареве , мабуть “ . Було навіть трохи весело . Так завжди почував , коли мав біля себе боягуза . Липневе сонце стояло вже над Котелевським лісом . Але надворі було душно , і майже в кожній хаті селяни порозчиняли вікна . Чути було , як хтось під вікном люшню лагодив , а недалеко гавкав собака . Над вечір почало стихати і , нарешті , зовсім стихло . — Чи не час нам вилазити ? — сказав дячок . Але Кажан і слухати не хотів . Він прохав тремтячим госом помовчати , поки стемніє . Тоді хотілось говорити голосно , навіть налякати цього кабанця . „ Плаче , чи ще ? “ і нарочито давив ногою у той сніп , де лежала Кажанова голова .
Indietro Pagina 34 di 64 Pagina 34 di 64 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
