Salta il testo dell’articolo
I . Камінь у чужій хаті Наталка Верковичівна народилася двадцять дев’ятого листопада , і старі люди казали , що це день недолі . Але Наталка не хотіла в це вірити , бо любила думати про все ясно і шукати причину кожної речі . Вона знала , що все на світі має свої причини і свої наслідки , тільки люди рідко про це думають . Батька й матір вона втратила такою малою , що майже їх не пам’ятала . Її батько був бідним священником у селі , і після нього лишилися тільки книжки та шість срібних ложечок . Дівчинку виховувала бабуня , добра і тиха жінка , яка дуже її любила . Коли бабуня померла , Наталці було дванадцять років , і тоді її взяв до себе дядько Іванович . Він був братом її матері , або вуйком , як кажуть на Буковині , і вчив дітей у гімназії в маленькому гірському містечку . Його дружина , тітка Павлина , була сувора жінка з холодними очима , яка завжди знала , що кому треба робити . У домі жили ще кузени й кузини , і всі вони не дуже любили сироту . Старший син Муньо часто сміявся з Наталки при гостях , а Лена , її ровесниця , була гарна й весела і вміла подобатися людям . Наймолодша Катя була ще маленькою , але вже говорила з Наталкою так само , як мати . Наталка мала довге рудаве волосся , біле обличчя і великі зелені очі . Кузени казали , що в неї крейдяне лице , а очі такі великі , що на них страшно дивитися . Уночі вона тихо плакала , що Бог дав їй такі очі , і боялася дивитися людям в обличчя . — Чого ти так дивишся перед себе , ніби вперше світ побачила ? — гримала на неї тітка . Наталка лякалася , як пташка , червоніла і мовчала , бо не вміла говорити з людьми так легко , як Лена . Найкраще їй було в лісі , який починався недалеко від дому , на горі . Дівчина бігала туди потай , лазила по скелях , гойдалася на гілках старих дерев і співала разом із пташками . Нагорі легко дихалося , і в серці прокидалося щось сильне й сміливе , чого вона не знала вдома . Але , повернувшись униз , вона нікому про це не розповідала . А тітка сердилася , що Наталка знову ходить без діла і приносить у хату запах землі , ніби з могили . Одного вечора дівчина почула з сусідньої кімнати розмову тітки з дядьком . — Окрім своїх дітей , маємо ще клопіт із Наталкою , — казала тітка . — Чудний це обов’язок , Мілечку , і я не знаю , за що він нам дістався ! — Вона сирота , Павлинко , — тихо відповів дядько . — Вона одна з тих , над ким добрі люди мусять мати милосердя і без любові . — Дівчина в домі як камінь , — сказала тітка . — Батьки не лишили їй нічого , крім книжок і шести старих ложечок , а з неї ніколи не вийде нічого доброго . Потім дядько спитав , чи скоро буде кава , бо він дуже голодний . Наталка більше не слухала , бо вже почула досить . Вона вибігла з дому і побігла в ліс , де довго плакала , обіймаючи дерева , ніби це була її бабуня . — Бабуню , нащо ти мене покинула ? — кликала вона . — Я камінь , я нікому на світі не потрібна ! Минуло багато часу , і Наталка навчилася бути « спокійною » , як того хотіла тітка . Вона більше не плакала при людях і ні з ким не сварилася , але читала в кожну вільну хвилину , навіть уночі . На заході , на вершку зеленої гори , стояв старий самотній дуб , високий , сильний і гордий . Увечері , коли сонце ховалося за гори , він чорнів на тлі червоного неба . Наталці здавалося , що дуб кличе її до себе , бо він стояв там сам , а вона тут .
Indietro Pagina 1 di 12 Pagina 1 di 12 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
