Salta il testo dell’articolo
Баба Дмитриха недовго банувала , бо сама восени пішла за дяком у ту далеку дорогу . Дід Дмитро таки не попасав довго без баби , бо й собі на весну помандрував на могилу . Люди за них давно забули , бо то вже не нині , як вони померли . Лишень читальники не раз їх згадують , як зговоряться за початок читальні . — То сам почєток читальні заходит ще від старого діда Ми ́ тра , і від баби Митрихи , і дєка Базя . У їх хаті зачєв дєк перший раз читати книжечки . Ще й тепер дес попід сволоками заткнені „ Божі листи “ та „ Луці Заливайки “ , але тепер ніхто вже їх не читає , минулиси … — Ой , минулиси . — І тота трояка солонина минуласи . — Ого , конем не здогониш ! ОСІНЬ Дмитро латав жоночі чоботи . Не латав , а зчіплював докупи . Гріх би було давати таке дрантя до шевця , та й за ґрейцар скупо . А жінка боса - босіська , води внести до хати не було в чім . Тому Дмитро вже від ранку взявся до чобіт . Сидів коло лави проти вікна , обклався старим шкураттям , воскував нитки на дратву і бісився , як пес . — Біг - ме , кину в пічь , шпурну у вогонь та й збудуси ! Шкіра здривіла , нитки не прімкнеш , бо прірвеси — вікинь на гній та й плюнь та й вже ! Приговорюючи до чобіт , Дмитро все таки з великою старанністю їх латав . Що провів нитку крізь шкіру , то все неспокійно оглядав , чи не прорвалася . Через те робота йшла пиняво і Дмитро сердився . — Залізо не шкіра , та й зшуровуєси , шо то говорити ? Вже штири роки як куплені , бо штири вже цеї осени , та вже їм чєс . Але ще цу зиму мусє служити , хоть би там не - знати ́ - шо . І латав і бісився і сто разів хотів кидати у піч або на гній . Дмитриха сиділа на припічку і латала дранки . — Порозпадалиси на січку . Колопеньок не посієш , бо траба їсти , полотенца не купиш , бо ґрейціря нема — прийде до такого , шо мемо голі ходити . Залатай в однім місци , то просічеси в другім . Якби ще не прав , то може би не так дерлиси . Вже я їх і не перу , як варт , але павутина все павутинов ! Бог знає , як їх латати , з котрого боку братиси до них ? З отакими гадками сиділа Дмитриха над купою дрантя . Мізерне її лице пильно вдивлювалося в подерті сорочки і було безрадне . Грубе , пороздиране полотно із затертими червоними вишивками подоба ́ ло на одіж жовнярів із війни . А вона , як бідна милосерна сестра , з сумом і резиґнацією хоч чим - тим хотіла помогти нещасливим раненим . — Та ще зиму якос переходимо , але літо , то вже Бог знає . І водила сивою ниткою довкола латок і думала над сірим життям своїм . На печі лежала Дмитрова мама . Дрібка жінка — завбільшки десятилітньої дитини . Кашляла , не переставала . — Божечку , Божечку , найди мині смерти , най я так гіренько не валєюси ! Вже - м відай спокутувала усі гріхи , шо - м нагрішила … Дес умирают такі , шо лиш би їм бути , покидают добро і маєтки , а я як отот твердий камінь , шо го ніхто не годен роздавити . Боже , Боже , ба за шо ні так тєжко караєш ? І розтріскувалася від кашлю .
Indietro Pagina 34 di 39 Pagina 34 di 39 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
