Salta il testo dell’articolo
І не знати , чого мучили ся обоє ( він і она ) часом так погано ! Він був гордий і глумливий , а она холодна супротив него , хоч нераз серце з жалю їй млїло ! Та вже все минуло . В неї кінчило ся все скоро і в один спосіб , але з всїх єї знакомих товаришів і товаришок остав ся він їй найвірнїйшим . Пробуваючи там в далеких сторонах , не забув єї , розвідував ся через других , як жиє і чи щаслива , а тимчасом ті , що пробували тут з нею … але нї ! радше вже не думати і не згадувати всего того , що ранило єї душу ; то погребала она вже і не хоче об тім вже нїколи більше думати . „ Що я люблю , люблю вже на віки “ заговорив в нїй нараз якийсь голос , і з тим затремтїло в єї души горяче почутє щастя . Він єї любить ! се мусить бути правдою , було вже тодї правдою , коли і не снила о тім , коли говорив , прощаючись з нею , що для него „ сонце заходить “ , а руку стиснув їй мов клїщами ; було вже тодї , коли мучили себе так страшно . Те все була любов … В єї души спалахнуло опять почутє вдячности і навіть якоїсь гіркої роскоші , але майже в тій самій хвилї стягнула болїсно брови . Она бачить в уяві , як корабель несе ся по филях , поре їх , а они товплять ся довкола него , бють ся о него і мов дуріють з утїхи , що уносять єго . Так ! він віддалює ся від неї чим раз дальше і дальше , кудись страшенно далеко … А она тепер уже зовсїм сама — тут ! Єї взяв нараз шалений біль і глухий зойк вирвав ся з єї груди … она тут ! Опустила знов голову на руки і заплакала тепер гірким , пристрастним плачем , хоч довгі часи не плакала анї раз … XVIII . Весна . Але не та весна , що пишає ся вже явно цїлим богатством своєї розцвилої краси , і сьвіжою новою зеленю , що в єї воздусї мішають ся пахощі бозу і жасміну і иньших незлїчимих цьвітів , гомонить дзвінкий бренькіт пчіл і лунає веселий спів птахів , гамір житя в якімсь відновленім блеску ; — се ще та перша несьмілива , на - пів розбуджена весна , ще замкнена в собі , котра свою красу що лиш заповідає лагідним теплим воздухом , а красу єї відгадує ся більше чутєм … Дерева ожидають строю . Земля покриває ся нїжною зеленю , воробцї цьвірінькають так галасливо , мов би сварили ся , а воздух помимо теплоти перенятий ще і холодом . Десь не десь лиснїє против сонця латочка снїгу . Ранок . Наталка в городї . Порає ся там як що року і за житя Марко , около зїльника . Єї звичайно прозоро біле обличє зарумянїло ся , а хустку , яку була закинула на себе , ідучи сюди , відкинула вже давно . Сонце обсипало єї ярким сьвітлом і єї волосє здає ся чистим золотом . Вкінци втомила ся і кинула рискаль від себе ; змучила ся добре . Але она любить таку втомляючу фізичну працю , в котрій буває цїле тїло в напруженю ; се приводить і зворушений ум до рівноваги . Впрочім она здорова і дужа і таке занятє їй приємне . З руками , сплетеними над головою , приглядала ся деревам , чи не розвинуть ся вже далї ? Там недалеко неї находила ся арфа еольска , але саме тепер мовчала . Воздух був цїлком спокійний . Своїм сумним зітханєм пригадувала їй все той вечер , коли Марко від'їзджав і она прислухувала ся кождому з єго рухів . Ну , раз поверне він уже на завсїгди до свого дому , і зажиє тут , се знає она .
Indietro Pagina 183 di 192 Pagina 183 di 192 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
