Salta il testo dell’articolo
МІСТО РОМАН Шість прикмет має людина ; трьома подібна вона на тварину , а трьома на ангола ; як тварина — людина їсть і п'є , як тварина — вона множиться і як тварина — викидає ; як ангол — вона має розум , як ангол — ходить просто і як ангол — священною мовою розмовляє . Талмуд . Трактат - Авот . Як можна бути вільним , Евкріте , коли маєш тіло ? А . Франс . Таіс . ЧАСТИНА ПЕРША . I . Здавалось , далі пливти нема куди . Спереду Дніпро мов спинився в несподіваній затоці , оточений праворуч , ліворуч і просто зелено - жовтими передосінніми берегами . Але пароплав раптом звернув , і довга , спокійна смуга річки протяглася далі до ледве помітних пагорків на обрії . Степан стояв коло поруччя на палубі , мимоволі пірнаючи очима в ту далечінь , і мірні удари лопастів пароплавного колеса , глухі капітанові слова коло рупора відбирали снагу в його думок . Вони теж спинялись у тій туманній далечині , де непомітно зникала річка , немов обрій становив останню межу його прагнень . Хлопець поволі глянув по ближчих берегах і трохи збентежився — на повороті праворуч виникло село , приховане доти за лукою . Серпневе сонце стирало бруд з білих хаток , мережило чорні шляхи , що гналися в поле й зникали десь , посинівши , як річка . І здавалось , той зниклий шлях , з'єднавшись із небом у безмежній рівнині , другою галуззю вертався знову до села , несучи йому ввібраний простір . А третій шлях , скотившись до річки , брав до села свіжину Дніпра . Воно спало серед сонячного дня , і таємниця була в цьому сні серед стихій , що живили його своєю міццю . Тут , при березі , село здавалось питомим витвором просторів , чарівною квіткою землі , неба й води . Його село , те , що Степан покинув , теж стояло на березі , і зараз він несвідомо шукав споріднености між своїм та цим селом , що випадково трапилось йому на великій путі . І радісно почував , що ця кревність єсть і що в ці хати , як і в свої покинуті , він би зайшов господарем . З жалем дивився , як тане воно , одсуваючись за кожним рухом машини , і от пасмо гидкого диму сховало його зовсім . Тоді Степан зідхнув . Може це було вже останнє село , що він побачив перед містом . Він почутив у душі своїй невиразне хвилювання і млость , мов лишив у своєму селі й по всіх , що бачив був , не тільки минуле , але й надії . Заплющивши очі , він піддався сумові , що колисає душу . Коли розігнувся від поручнів , побачив коло себе Надійку . Не чув , як вона підійшла , і зрадів , хоч і не кликав її . Він тихо взяв її за руку . Вона здригнулась , і не підводячи голови , дивилась на віяловиду хвилю , що гнав своїм носом пароплав . Вони жили в одному селі , але досі були мало знайомі . Тобто він знав , що вона існує , що вчиться й не ходить на вулицю . Кілька разів навіть бачив її в Сельбуді , де відав бібліотекою . Але тут вони здибалися ніби вперше , і спільність долі зблизила їх . Вона , як і він , їхала вчитися до великого міста , в них обох у кишенях були командировки , а перед ними — нове життя . Вони разом переходили кордон майбутнього .
Indietro Pagina 1 di 155 Pagina 1 di 155 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
