Salta il testo dell’articolo
Степ ! А Степан його хіба не любить ! Ясний , гарячий спогад повстав у ньому , спогад нерухомої ночі й заколисаних просторів , безмежности неба й землі , синьої тиші місячного сяйва . Лежати горілиць у траві , розкинувши руки , без шапки , босоніж , дивитись на золоте , блакитне , червоне , зеленаве мерехтіння зірок , розсипаних по небу чиєюсь доброю , могутньою рукою . І почувати ту руку в подихах повітря на обличчі , і заснути , стомленому від споглядання далечіні в таємному з нею злитті . А вранці за могилами сонце сходить , з червонога моря промінь — страшна , величезна брунька холодного вогню , розцвітаючи поволі пекучим колом . Левко кінчив котлети й витер руки паперовою серветкою . — Збираюся зараз ще в кіно сходити , — сказав він . — Люблю подивитись , як ото люди скачуть . Подумаєш тільки , з чого чоловік хліба не їсть ! Може вдвох ходімо ? — Ні , в мене справи , — сказав Степан . На вулиці вони міцно поцілувались . Хлопець був схвильований . — Пиши , Левко , з своєї Херсонщини , — сказав він . — Та мабуть не буде про що , — відповів той . — Це вже ви , письменники , пишіть собі . А ми колись прочитаємо . XIV . Восени в степу тривожно шамотить сухим гіллям кукурудза , — цілі поля рівних , жовтих стовбурів , ніби хтось , крадучись , розсуває її обвислий лист . Восени при шляхах розсипають насіння бур'яни , — високі зарослі незграбної лободи , молочаю , будяків , віниччя та нехварощі . Незграбні рослини восени , втративши зело . Восени вітри ходять раптові , непевні . Восени вітри нападисті й хитрі . Здивує і зникне . Рівчаки в степу провалюються зненацька в глиб , розкриваючи глиняні нутрощі . На дні купчиться дереза , а в ній гади , комашня й мілйони ящірок . Безліч шляхів у степу , доріг і стежок . Перехрещені , кривулясті , колінкуваті . Ніби навмисне наплутано їх там , щоб ходити й блукати без краю . І хочеться в степ іти . Хочеться звернути на бічну стежку . Куди вона ? Поволі йдеш у степу , і дивно , коли дійшов до місця . Шляхи є западисті , людину ховають , а стежки в'ються горбами , могилами , женуть навпростець по нивах та баштанах . І ламлеться під ногами шелестка стерня . Степан раптом спинився . Скільки міг зрозуміти , це була Павлівська вулиця . Може з півгодини ходив він уже , розлучившись з Левком на порозі їдальні , ходив замислено , радісно , в тому незглибному спокою , що людину опановує найвідповідальнішими хвилинами життя після болісних турбот і розчарування . Почував , що зважується на щось , що зараз відбудеться щось неповторне , давно сподіване , але приспане в душі випадковим видивом . Передчуття визволення було в нім , і ті спогади , що невпинно йому допливали , повертали його назад і назад , у чудове дитинство , в незабутній час першого дізнання світу . Він ішов чарівною стежкою минулого , надхненно шукаючи колишніх джерел , і навесні , серед міста пристрасно марив теплою осінню степів . Тепер він глянув на годинника . Чверть на дев'яту . Ще не пізно . Ще не пізно . Він ще може її побачити . Та й що йому час ? Мусить її побачити ! Хлопець повернув і швидка пішов , так само швидко складаючи свої наміри . Він знайшов їх уже готові , яскраві , випечені в серці карбами . Він вертає на село . Ця думка , дика , раптова , не злякала його . Навіть не здивувала . Вона народилась зненацька , ясна , чарівна , повна жагучої радости , сили й надій ! Він вертає на село . В степ . До землі .
Indietro Pagina 148 di 155 Pagina 148 di 155 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
