Salta il testo dell’articolo
І тоді : озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю , як той сум у ставу , та й прослало над пожарищем … Дивіться … Чорна , обсмалена соха в клуні розп'ялась над кроквами , як мати над дітьми , а коло погреба , он там , де танцюють золоті стрілки сонця , хтось заломив руки і з мукою тихо - тихо чи до неба , чи до себе : — В ногах лазила , цілувала руки , чоботи … Батьки рідні , не паліть … осінь іде … ви - ж — люди , так — ні - і … Цілі улиці викошено огнем - косою . Чорні повалені хати , щербаті повітки і все віками дбане добро , а в попелі — тліє горе матери … — На Гордієнкових горбах … Сини в бою за волю лягли ? Хто зрозуміє їх вічне горе - журбу , хто загляне в їх зотлілі душі ? . . Тільки вітер рве присмажений пісок з попелом і кидає на стару драну свиту : кидає , прислухається . У старій , драній свиті стала серед двору мати Сєньки - кулеметчика : — Згоріла . Троє малих дітей , як мишенят … І старшого вбито … — Стоїть пшениця потолочена , серпа просить , а вони кров'ю поливають … Ой у полі жито , копитами збито … — Хі - хі ! — Дочко , Парасю , бачиш під обніжком Сєнька з кулеметом ? ― О , зараз з нами , тільки вночі , як голуб коло клуні пролетить : „ мамо , мамо ! “ Копитами збито жито … — Почорнів , як головешка … А такий хороший , молодий … Ге ти , Параско , моя невістка ? — Пшеницю будем жать , як золото , снопи класти , бо горобці п'ють . Як золото снопи класти … Через лісу слухала сива тінь діда Андрія , слухала — плакала : — Стерялась бідна з журби … Як чайка б'ється грудьми … О , знов : Ой , не зорі з неба : горе ! Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно , нелюдським голосом , заспівала коло дітей : Ой , голуб ти , сивенький , Ой , скажи - скажи ти мені , Де мій син молоденький ? … І замовкла , заніміла . Легко повіяв вітер , далі притих , послухав горе - журбу матери і , здавалось , сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею … ГОЛОВА ХОДІ . I . Степ був сизий , мов крило орла . Василь із сином заорали ранок на сході , у степу , і сіли під возом снідати . Коні коло воза їли овес із січкою , трусили по полудрабках овесини і сіяли на свіжу ріллю ; сіно з рептуха смикав вітер і люто кидав ним об голу землю . Сонце підвелося червоне , заспане , а на вітер , по Василевому , хрести з вінчиками помалювало на небі … Василь , з батьківською ласкою , одрізав синові паляниці ( пилюга хрускала на зубах ) , підсунув капустяний листок із салом і повернув голову до воза , слухав : — Десь журавлі летять … Птиця весну чує , а вітряно сьогодні … Він глянув на широкі груди сина , зміряв очима міцну будову його тіла , і легка тінь смутку заломилась вітром на брові Василя : — Ти - б застебнувся … Ет , видумує чортовню „ заку ́ ріти хочу “ , брат , літо як попокуриш коло коси — не то закуриш — почорнієш на жужелицю ! . . Обидва засміялись ; Павло обтер сіном пальці , нахилився до барила і тихо ковтав воду — „ буль - буль “ … Батько дожовував шматок хліба , позирав на коні і гукав за вітром : — Ну , стій , ще за зиму не вимокла ? . . Ич , ребра знать , а губою бринькає , як під осінь ! . . Василь устав і поправив борозньому Чалому шаньку , потім накинув на плечі шинелю і знову засміявся до сина :
Indietro Pagina 13 di 86 Pagina 13 di 86 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
