Salta il testo dell’articolo
Я бачу на грудях у себе зірвану краватку , яка бовтається , й шукаю руками на шиї комірчика . — Дайте спокій ! Комірчика там нема . І не треба його . Лягайте ! Коли хочете , я посиджу з вами , коли не хочете , я піду . Йти мені , чи лишитись ? Я мовчу і , знов обхопивши обвязану голову руками , спіраю лікті на коліна . Раптом я чую , як рука Шапочки обережно й ніжно торкається моєї голови й помалу гладить її . Я ввесь усередині здригуюсь , і мені хочеться завити від одчаю . Я схоплююсь так раптово , що Шапочка аж лякається , й іду до столу . Находжу Клавдиного листа і шпурляю його під ноги Шапочки . А сам сідаю в фотель , закинувши голову назад . Шапочка підіймає листа й , стоячи , починає читати . А я , як зза ґрат тюрми , слідкую за нею жадними , проводжаючими очима . Раптом лист якось догори скидується їй у руках , а від цього мені в грудях теж щось холодно скидується . Шапочка швидко зиркає на мене й потім сідає на канапу . Далі вона вже читає , не відриваючись , а , скінчивши , сидить без руху , згорбившись і дивлячись повз лист у підлогу . Я теж не рухаюсь і дивлюсь на неї . Так ми сидимо довго серед перекинених стільців , трісок , розкиданих паперів . У кватирі насторожена тиша . З вулиці час - од - часу глухо долітають дзвінки трамваїв . Раптом Шапочка схоплюється , з огидою шпурляє листа додолу й , не дивлячись на мене , питає відривчасто : — Що ж ви тепер ? Я мовчу . Що я можу їй сказати ? — Ну , що ж ви гадаєте робити ? Відповідайте ! — Не знаю ! Нічого не думав ! Шапочка робить декілька кроків по хаті , зачиняє двері шафи з книжками , підіймає стілець і сідає на його . Потім рвучко встає , простує до мене , але вже біля самого столу повертає вбік і зупиняється біля стіни , поклавши на неї руку і притулившись до руки чолом . Я з дивуванням слідкую за нею . Я не смію , не можу вірити догадкам , що миготять у мені . — Ганно Пилипівно ! Вона різько відривається від стіни , йде до канапи й сердито питає : — Ну , що ? Тепер я вже не можу сказати того , що сказав би , коли б вона стояла там далі . Моє хвилювання згасає , і знову млісна слабкість і тупість обгортають , як брудним , товстим павутинням , мозок . Шапочка бере муфту й , повісивши її на одну руку , підходить до мене . — Ну , що ? Погрались ? — тихо і злісно - насмішкувато каже вона . — Бачите ? Мене навіть не дивує ця несподівана злість , така чужа їй . — Так , погрався ! . . . — машинально кажу я . Мене хилить лягти , — сидіти трудно . Я переходжу на канапу й , забувши попрохати вибачення , лягаю . Звідти бачу , як Шапочка довго стоїть спиною до мене , похиливши голову й пустивши руку здовж тіла . Я заплющую очі і з якимсь блаженним безвіллям оддаюсь теплій знемозі . Коли я прокидаюсь , Шапочки нема в хаті . Таксамо валяються долі клаптики паперу , скло , недолімки столика . На столі горить лямпа затишно й ясно . Я хутко сідаю й одразу все пригадую . Але нема вже ні люті , ні апатії , — мій стан нагадує мені знову тюрму , але вже по арешті : холодна , покірна , безнадійна туга і свідомість цілковитої відірваности від минулого . Дивлюсь на годинника : за чверть восьма . Це мене дивує , — всього години зо три минуло від того часу , як я одержав листа .
Indietro Pagina 106 di 142 Pagina 106 di 142 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
