Salta il testo dell’articolo
Клавдія важко встає й , не кажучи ні слова , виходить у спальню , відвернувши від мене лице . Я закурюю й , покашлюючи від важкого й досадливого почування , ходжу по кімнаті , натикаючись на стільці . За вікном без руху сизим димом стоїть туман , крізь який невиразно проступають обриси будинків і вікон . Я не можу довше лишатись у цих тужно - вбогих , подібних до камер , кімнатках . — Клавдіє Петрівно ! . . . Я йду . Завтра прийду в шостій годині побалакати з сестрою . До побачення ! За дверима не чути нічого . Я відчиняю їх і бачу Клавдію : вона сидить на тому стільці , на якому стояв Костя , поклавши голову на бильце колиски . — До побачення , Клаво ! Мені треба йти . Завтра я прийду в шостій . Вона не ворушиться . Я , постоявши трохи , стараючись не стукати , прокрадаюсь тихо до своєї шуби . На вулиці я довго помалу йду пішки . Там , у тих кімнатках , мені здавалось , що , як - тільки я вийду з того дому , мені відразу стане легко і спокійно . Але неспокійне , тяжке чуття висить у мені , як цей туман . І я не можу схопити , що саме в йому : незадоволення з себе , з Клавдії , — чи жаль , свідомість якоїсь вини , турбота за Міку . Беру візника й їду до Шапочки . Але й вона , як це сонце , заткана туманом , і я змерзло щулюсь . Після тих кімнаток , після пискливої канапки , напухлих од вохкости міщанських шпалєрів , здається мені кімната Шапочки роскішною й надзвичайно затишною . Шапочка , намагаючися сховати замішання , хвилювання від чекання та инші почуття , хмуриться й одривчасто говорить : — Ну , сідайте ! Змерзли ? Руки в вас , як крижини . Чаю хочете ? І гостро , допитливо зиркає на мене , щось переносячи з одного місця на инше й удаючи , що дуже занята . Коли вона проходить повз мене , я ловлю її за руку й долонею притуляю до лиця собі . І від цього відразу стає спокійно та тихо на душі . Тепла рука лежить на щоці . — Моя Шапочко ! — Ну ? — ніжно відповідає вона , стоячи наді мною й дивлячись мені в очі довгим , розуміючим поглядом . Потім другого рукою підіймає пасмо волосся , що впало мені на око , й обережно пригладжує . Це зворушує мене . — Я був у Клавдії Петрівни . Просто звідти . Рука на моїй щоці робить рух , немов бажаючи погладити . — Тяжко все це , Шапочко . Негарно . Погано . Тепер мені хочеться жалітись і обвинувачувати когось . Я оповідаю про мої сьогоднішні відвідини , а Шапочка стоїть дуже непорушно і слухає . Чомусь мені не хочеться говорити їй багато про Міку та про свої почуття , й я про це згадую коротко й мимохідь . — Бідна ! . . . — похмуро каже Шапочка й , визволивши руку , відходить од мене . На тому місці , де лежала рука , я почуваю холодок . Шапочка сідає в фотель і скупчено хмурить брови . Мене раптом обхоплює обурення і злість . Я встаю й починаю швидко ходити по кімнаті , силкуючись опанувати собою . Але роздратованість і злість ростуть . Клавдія , здається мені , присмокталась до мене , й мені хочеться струсити її , з огидою відшпурнути від себе . — З якої речі ? — зупиняючися проти Шапочки , кажу я з непорозумінням . — 3 якої речі ? … — Що « з якої речі ? » Я боюся , що скажу щось зайве й , не відповівши , ходжу знов . Але від цього тільки з більшою силою роздратовання рветься з мене : — З якої речі я мушу про щось там думати , турбуватись , почувати себе до чогось зобов'язаним ? Хай сама відповідає за свої вчинки !
Indietro Pagina 118 di 142 Pagina 118 di 142 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
