Salta il testo dell’articolo
— Я , власне , прийшла до вас учора , щоб попрощатись , — раптом тихо каже вона . — Але ви заснули . . . — Попрощатись ? — Я хотіла виїхати з Київа . — Через що ? — Щоб не перешкаджати вам і . . . не мучити . Я думала , що ви не можете перемогти себе , і що це завсіди буде стояти нам на перешкоді . Ви мучились би , й у нас нічого не вийшло б . Того життя , яке ми хотіли … утворить . І я хотіла виїхати . — А тепер ? — А тепер ? … Що ж тепер їхать ? Тепер я вже нічого не знаю . Це таке все страшне й … Я омертвіла . Вибачте , я дуже зтомлена . Можна мені лягти ? — Ох , простіть , ради Бога ! Я кидаюсь будити Миколу , й , не вважаючи на протести Шапочки , ми робимо їй справжню постіль на канапі . Коли Микола виходить , я цілую руку Шапочці , прощаюсь , і ще раз питаю : — Так тепер не поїдете ? І вона ще раз одповідає : — Що ж тепер їхать ? Біля десятої ранку ми з Шапочкою їдемо до Клавдії . Шапочка підожде на вулиці , а я ввійду , довідаюсь , і вийду їй сказати . Мені доведеться , мабуть , лишитись , а вона поїде додому . Про вчорашнє ми не балакаємо , але я почуваю , що вона приняла все те , й тепер ми йтимемо разом . Коли ми висідаємо з саней , і я вже хочу йти в вестібюль будинку , Шапочка зупиняє мене , дуже хвилюється , хоче щось сказать і , нічого не сказавши , тільки легенько штовхає від себе . Перед дверима Клавдиної кватири я так слабну , що машинально притримую рукою серце , яке ніби зсувається ввесь час униз . Мені здається , що я не зможу подзвонити . І тут же зразу шарпаю за ручку . За дверима розкочується заливчате дзеленчання дзвоника , й зараз же хтось біжить по коридорі . На порозі стоїть Ольга Петрівна з зляканим обличчям . Побачивши мене , вона здивовано , з полегченням скрикує : — Це ви ? Ой , Господи , я думала , пожежа , поліція ! Чого ви такий ? Що сталось ? … Я з непорозумінням дивлюсь на неї . Мене до такої міри вражають її слова , тон , увесь вигляд її , що я стою перед дверима й мовчу . — Та що з вами ? ! … Якове Василевичу ! … — лякається вона . — Входьте ж , ради Бога ! Що сталось ? — Як Міка ? — Нічого ! — все більш та більш дивується вона . — Та входьте ж , холод іде ! Я машинально входжу . До нас біжить Клавдія , теж перелякана , похапцем поправляючи пенсне . Волосся їй розплетене й густою , гарною хвилею спадає на плечі й на груди . — Що ? Що таке ? ! Я , почуваю , що на мене налягає смертельна туга й одчай , силкуюсь усміхнутись і кажу : — Нічого не сталось ! Я зайшов довідатись , як Міка . Він здоровий ? — Господи ! — сміється Клавдія . — Здоровий , здоровий ! Невеличкий нежить , трішки чхає , але температури нема , і взагалі нічого не бракує йому . Хочеш подивитись на його ? Він не спить . — Ні , дякую , я поспішаю в суд . Я тільки на хвилинку забіг довідатись . Дуже турбувався . Простіть ! Потім … Я мимрю ще щось і похапцем боком висуваюсь у двері , не прощаючись і не дивлячись на них . Хтось з них іще довго дивиться мені у слід й не скоро замикає двері . — Зовсім здоровий … — кажу я , підходячи до Шапочки . Вона не розуміє . — Як здоровий ? … Хто ? — Він ! Зовсім здоровий ! Легкий нежить тільки . Ми мовчки йдемо вулицею кудись угору , я трохи попереду , вона позаду : розчавчені , знищені , осміяні .
Indietro Pagina 139 di 142 Pagina 139 di 142 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
