Salta il testo dell’articolo
Поезія в прозї . Під самим лїсом плила вузка глубока ріка . Змивала корінє старих дубів , холодила беріг , на якім виростало буйне зїлє , густі дикі корчі дерев — і відбивалась від часу до часу від берега на знак житя . Густий лїс дубовий надав їй барву своєрідну . Плила зовсїм зеленою водою і лиш там , де припирала лївим берегом до гладкої рівнини — блестїла з далека сивавим сріблом . По нїй пишались водні рожі , а ще більше їх широке , зелене листє . Рівнина , що припирала до лївого берега , се широкий степ . Степ український . — По нїм грала розпаношена безконечна туга і одностайний сум . Звідки походив ? Не знав . Вже здавна був . Йому тут широко — і він розпустив далеко свої сумні крила і грав по пустім морю тім мов цар … Незамітно плила ріка в перед . Лиш як вітер здоймав ся і шалїв по степу — їх гладка поверхня морщила ся з болю . — Чого терпиш ? … питав тихим шелестом дубовий лїс зелений . — Дражнить мене — а розільлятись не можу — відшептувала болїсно . — Виступи з себе , розіграй ся , та залий цїлий степ широкий — щоб знав , що і в тобі сила ! — радив великан . — За мало мене , щоб заляла цїлий степ широкий , відмовила сумно . — Зробились би з мене хиба краплї роси на нїм , та саме окрасили його мов кришталами . Волю так . — Так ? Стїснена в отсей жоліб та вічно стережена каменистим берегом ? — — — По гладкій поверхни промайнув у ясній , місячній ночи усьміх її . . . . — я глибока . Безмежно глибока . О скілько вузша , о стілько глибша . Отсе широке пишне листє , що плаває тут і там по минї — що незамітною стебелиною здоймаєть ся з мойого замуленого дна до ясного сьвітла — воно тобі скаже , яка я глибока . Се моя сила і моє богацтво “ … Задумав ся лїс дубовий . Говорила про богацтво — а майже незамітна в тім широкім степу — і усьміхалась . Він був її вічною окрасою . Нїмої прастарої поезії . Маґічними місячними ночами снувались русалки по його березї . В глубинї його темній , безшелестній співали полохливі соловейки … а десь не десь вганяв ся з поміж гущавин дерев сильний дуб великан у гору і глядїв понад усїх далеко в сїрий степ пустий … Далеко до сходу сонця ? Не далеко . Але ще ніч пишала ся . А ночі тій відповідав широкий сум на степу і далеко розстелена туга … За чим ? — Що звізди в нїм не пробивались . Що весь блиск богацтва , що пишав ся та тремтїв нічним сріблом он там на небесах — весь рай розцвилий на голубім небі — не схиляв ся до него , і анї раз не відбивав ся в його могутнім далекім просторі … А під берегом лїса — в темрявім затишку , де ріка була найвузшою і найглибшою , де сунулась темно - лискуючою поверхнею своєю незамітною в перед — там грало сьвітлом небесним . Там звізди пробивались … Чернівцї , 27 липня , 1900 . Сумно колишуть ся сосни . Фантазія . Давно кажуть — царювали по лїсах і горах лїсні царі . А може й тепер царюють . В темних старих горах , недоступних людям , а знані лиш полохливим птицям , медведям і ворожо настроєним орлам — проживають вони може і тепер . Проходжують ся в дивних коштовних , поволочистих строях , у срібній корунї , числять сосни і дуби в своїй державі … назначуючи їм вік , задержуючи ся около тихих , великих вод , що тут і там виблискують ся сріблисто - зеленими зеркалами в густій траві лїсів ; і така їх цїла праця .
Indietro Pagina 41 di 69 Pagina 41 di 69 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
