Salta il testo dell’articolo
Пролог Цю поему Іван Франко написав у 1905 році . Перед історією про Мойсея він звернувся до свого народу , до українців . Його слова звучать так , ніби поет сидить уночі біля хворого брата і тихо говорить із ним . « Народе мій , замучений , розбитий » , — так починає поет . Він бачить свій народ , як хворого чоловіка на роздоріжжі , повз якого люди проходять і дивляться зверхньо . Сусіди вважають цей народ слабким і бідним , а поет не може спати від сорому і тривоги . Він питає : невже так записано назавжди ? Невже українці завжди будуть служити чужим панам , мовчати , коритися і таємно злитися ? Але поет не хоче вірити в таку долю . Стільки людей любили цей народ і віддали йому своє життя ! У його мові є сила і ніжність , жарт і глибина , а в піснях є сум , сміх , кохання і надія . Невже все це даремно ? « Ні ! » — відповідає поет , бо вірить у силу духу і в день , коли народ підніметься . Він хотів би знайти слово , яке лікує , і пісню , яка веде за собою мільйони людей . Але він чесно каже , що люди його покоління , втомлені сумом і сумнівами , не зможуть повести народ до бою . Та прийде час , і народ стане серед вільних народів . Він буде господарем у своїй хаті і на своєму полі . Наприкінці поет просить народ прийняти його пісню , гірку , але вільну , сумну , але повну віри . Це його скромний весільний дарунок для майбутнього . А далі починається стара історія про пророка , який сорок років вів свій народ через пустелю . I . Сорок років пустелі Сорок років Мойсей блукав зі своїм народом по арабській пустелі . Нарешті ізраїльтяни підійшли до самого кордону Ханаану . Тут ще лежали червоні , мов іржа , піски і стояли голі скелі Моаву , але за ними вже синів Йордан , а далі зеленіли діброви і луки . Ізраїльтяни кочували по сухих долинах Моаву , і ніхто не хотів іти через гори . Люди спали в старих порваних шатрах , а воли та осли гризли колючий осот і будяки . Удень була страшна спека , і весь табір дрімав . Сорок років пророк розповідав їм про обіцяну землю . Він казав , що за горою чекає чудовий край , багатий , як скарб , де сяють смарагди і сапфіри . Але минали роки , а цей край так і не з'являвся , бо він манив людей , як міраж у пустелі , і знову зникав . Нарешті люди втратили віру . — Набрехали нам пророки ! — казали вони . — Ми будемо жити в пустелі і тут помремо . Чого ще чекати і скільки ? Вони перестали чекати і мріяти і вже не посилали розвідників за іржаві гори . Чоловіки лежали в наметах , а жінки пряли вовну і пекли козяче м'ясо на вугіллі . Тільки діти жили інакше , бо вони бігали по степу і вигадували дивні ігри . То вони воювали , як справжні воїни , то будували з каміння міста з мурами і баштами . А то копали грядки і робили маленькі городи . Батьки , напівсонні , дивилися на них і хитали головами . — Звідки в них такі забави ? — питали вони самі себе . — Ми ж ніколи не бачили в пустелі ні міст , ні городів . Може , слова пророка перейшли в кров і душу наших дітей ? Але ніхто не знав відповіді . Над табором знову стояла спека , і всі знову засинали .
Indietro Pagina 1 di 11 Pagina 1 di 11 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
