Nación y narración en el periodismo cultural ucraniano C2
Explora cómo se construye la identidad nacional en el periodismo cultural ucraniano desde Franko hasta Zhadan. Nivel C2 de ucraniano con terminología de teoría cultural.
Нації та нарація: конструювання національного образу в українській культурній публіцистиці
Lectura para practicar
Lee gratis. Crea una cuenta para traducir palabras, guardar tu progreso y practicar.
Este artículo analiza los mecanismos de construcción de la identidad nacional en el periodismo cultural ucraniano desde Franko y los sesentistas hasta Zabuzhko y Zhadan. Diseñado para nivel C2. Cubre comunidades imaginadas, narración, actos de habla performativos, constructo cultural y resentimiento.
Публіцистика — один із найважливіших інструментів виробництва таких нарацій. Вона поєднує аналіз і переконання, факт і риторику, академічний аргумент і популярний жест. Культурна публіцистика — особлива її форма, що оперує символічним капіталом культури: мистецтвом, літературою, мовою, традицією — для артикуляції уявлень про «нас» як спільноту.
В українській традиції культурна публіцистика має особливе значення, бо виникла в умовах, де нація існувала без держави. Без власної держави, без права на освіту рідною мовою, без повноцінного університету і академії, просвітники ХІХ — початку ХХ ст. мусили будувати символічні підстави нації через слово: газетну статтю, ессе, памфлет, передмову до книги. Тарас Шевченко як поет-публіцист, Іван Франко як критик і ідеолог, Михайло Грушевський як учений і політик — всі вони розуміли: сила нарації є силою нації.
Іван Франко залишив корпус культурної публіцистики, що, попри свою давнину, залишається надзвичайно актуальним для розуміння механізмів конструювання національного образу. Його стаття «Поза межами можливого» (1900) — блискучий приклад того, як публіцистика будує колективну суб'єктивність: Франко звертається до українців як до спільноти, яка ще тільки стає, і через це звернення саму цю спільноту конституює. Перформативна функція мовлення тут очевидна: говорячи «ми, українці», Франко робить «нас» реальністю.
ХХ століття принесло докорінну зміну умов виробництва національного наративу. Радянська власть монополізувала публічне слово і нав'язала єдину версію того, хто є «ми» і якою є «наша» культура. У цій версії «ми» — радянський народ, частиною якого є «братній» малоросійський або «малороссийский» народ; «наша» культура — сoціалістична за змістом і «национальная по форме».
Протистояння цій нав'язаній нарації стало справою честі для шістдесятників. Їхні есе і статті — Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), В'ячеслава Чорновола «Лихо з розуму» (1967), Євгена Сверстюка «Собор у риштованні» (1970) — є водночас культурологічними розвідками і національно-визвольними маніфестами. Вони будують альтернативний образ «нас»: нас як окремої, гідної, пригнобленої культурної нації, що має право на власний голос.
Особливо цікавим у цьому контексті є есе Дзюби. Воно написане у «лояльній» марксистській термінології — не для конспірації, а для того, щоб показати радянській владі її власне відображення: радянська нація — за її власними конституційними принципами — має право на рівність. Риторична стратегія Дзюби — повертати системі її власні постулати, демонструючи, де вона відступає від проголошених норм. Це публіцистична юдо, що використовує силу противника проти нього.
Після здобуття незалежності 1991 року завдання культурної публіцистики радикально змінилось. Тепер іде не про виживання нації в ворожому середовищі, а про те, якою ця нація буде: відкритою чи закритою, громадянською чи етнічною, орієнтованою на Захід чи на Схід. Дискусія, що відбувається в публіцистиці 1990-2000-х рр., є суперечкою про дефініцію «нас».
Оксана Забужко у «Хроніках від Фортінбраса» (2000) і «Нотатниках» формулює концепцію «ввічливого геноциду» — систематичного знищення культурної і демографічної субстанції нації засобами, що не підпадають під юридичне визначення геноциду, але мають той самий кінцевий результат. Ця концепція є водночас аналітичною і полемічною:
Sobre el artículo
Qué aprenderás
comunidades imaginadas, narración, constructo cultural, función performativa, resentimiento, discurso identitario, género periodístico, descolonización
Este artículo analiza los mecanismos de construcción de la identidad nacional en el periodismo cultural ucraniano desde Franko y los sesentistas hasta Zabuzhko y Zhadan. Diseñado para nivel C2. Cubre comunidades imaginadas, narración, actos de habla performativos, constructo cultural y resentimiento.
Comentarios
Inicia sesión para dejar un comentario
Iniciar SesiónAún no hay comentarios. ¡Sé el primero!
