Salta il testo dell’articolo
IV . Бенедьо зняв з себе петек , постелив його на лавку під вікном і ліг спочивати . Він і справді був дуже втомлений ; ноги під ним тряслися від довгого і надсильного ходу . А прецінь сон його не брався . Думка , мов непосидюча ластівка , шибала то до Дрогобича до старої матері , то до Борислава , де відтепер прийдеться йому жити . Йому пригадувалися оповідання ріпників , котрі він чув по дорозі ; в його уяві вони перелітали не як слова , а як живі образи . Тут всіми забутий ріпник , хворий , безпомічний , конає сам на берлозі десь у якімсь скритім закамарку і дармо пищить їсти , дармо просить води , — нема кому подати ! . . Тут пан витручує робітника з роботи , кривдить його при виплаті , обдурює і ганьбить ; нема кому впімнутися за робітником , зарятувати його в нужді . „ Ніхто ні про що не дбає , крім себе самого , — думав Бенедьо , — та й тому так усі бідують . Але якби всі взялися докупи … То що зробили би ? “ … Бенедьо не міг того знати . „ Та й як їм взятися докупи ? “ … І цього Бенедьо не знав . „ Господи Боже , — зідхнув він вкінці зі звичайною у наших простих людей безрадністю , — наведи мене на яку добру думку ! “ … В тій хвилі Бенедьове думкування мусило перерватися . До хати війшло кількох людей ріпників і , привітавшися коротко з Матієм , посідали на лаві . Бенедьо встав і почав розглядати прибувших . Були тут передовсім два хлопи , котрі відразу мусіли кожного увагу звернути на себе . Високі , рослі та кріпкі , мов два дуби , з широкими червоними , немов надутими лицями і невеликими сірими очима , — вони виглядали в тій маленькій хатині , мов два велети . А при тім з лиця , росту , волосся , очей були вони так подібні до себе , що треба було добре приглянутися і прислухатися їм , щоби їх розпізнати . Один з них сидів на лаві під вікном , заступивши своїми широкими плечима все світло , яке від заходячого вже сонця лилося вікном у хатину . Другий намістився на невеличкім зидлику коло дверей і , не кажучи ні до кого й слова , почав спокійно накладати люльку , немов там , на тім зидличку і коло того порога , було його предковічне місце . Крім тих двох велетів , найбільше звернув на себе Бенедьову увагу немолодий уже , низенький і , очевидячки , дуже говірливий та рухливий чоловічок . Відколи війшов до хати , він не переставав шниряти з кута до кута , то ніби чогось шукаючи , то ніби добираючи собі місця до сидження . Він кілька разів обіздрів Бенедя , переглипувався з Матієм , котрий з усміхом слідив за його рухами , а навіть шепнув щось до вуха одному з велетів , тому , що сидів на зидлику під дверми . Велет тільки головою махнув , а потім встав , відоткав дерев'яну затканицю від печі і встромив свою люльку в попіл , щоби запеклася . Рухливий чоловічок за той час знов уже обшниряв усі кути , то потираючи собі настобурчену , мов щітка , чуприну , то поправляючи на собі ремінь , то вкінці таки розмахуючи руками … Крім тих трьох людей , було в хаті ще зо три . Бенедьо розглядів на лаві в півтіні одного старого діда з довгою сивою бородою , але зі здоровим лицем і кремезним виглядом , мов у молодого . Побіч нього сидів молодий парубок , круглолиций і рум'яний , мов дівочка , тільки що сумний і понурий , мов засуджений на смерть . Далі в куті , зовсім в тіні , сиділи ще якісь люди , котрих лиць не міг розглянути Бенедьо . Війшло ще кількох ріпників до хати , — зчинився гамір .
Indietro Pagina 39 di 154 Pagina 39 di 154 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
