Salta il testo dell’articolo
I . Камінний хрест : горб Іван Дідух мав одного коня і малий віз із дубовим дишлом . Коли треба було везти снопи з поля або гній на поле , Іван запрягав коня , а поруч запрягав і себе . На коня він надівав шкіряну упряж , а на себе накладав просту мотузку . Так вони тягли віз удвох , кінь і чоловік . Під гору в обох напиналися жили , як струни , і кінь ліз угору , ніби ковзав по льоду . А в Івана на лобі набухала велика синя жила , ніби хтось ударив його палицею . Ліва рука , якою він тримав дишло , була вся в синіх жилах , як у сталевому ланцюгу . Рано - вранці , ще до сходу сонця , Іван часто їхав у поле вузькою польовою дорогою . Тоді він не мав мотузки на собі і просто йшов біля коня і тримав дишло рукою . За ніч обидва добре відпочили , тому з горба вони бігли . За ними на дорозі лишалися сліди коліс , копит і широких босих ніг . Трава край дороги гойдалася і струшувала на ці сліди росу . Але іноді посеред гори Іван раптом зупиняв коня . Він сідав біля дороги , брав ногу в руки і шукав колючку . Колючки будяка часто заходили йому в п’яти , бо він завжди ходив босий . — Діду Іване , а ви того коня батогом , нехай біжить , коли овес їсть ! — сміявся хтось зі свого поля . Люди жартували , що Іван сам ходить у запрягу , як другий кінь . Але Іван давно звик до таких жартів . Він спокійно тягнув колючку далі . А коли не міг її витягти , то бив по ній кулаком , вставав і казав : — Не бійся , згниєш і сама випадеш . А мені нема часу з тобою бавитися . У селі Івана звали ще Переломаним . Він завжди ходив зігнутий у поясі , ніби хтось тягнув його голову до землі . Ось як це сталося . Коли Іван повернувся з війська додому , батька й матері вже не було . Він знайшов тільки стару хатину , яка вже падала . А в спадок батько лишив йому шматок горба . Це був найвищий і найгірший горб над усім сільським полем . Там жінки копали пісок , там були глибокі яри і темні ями . Горб стояв над селом , як страшний велетень . Ніхто його не орав і не сіяв , тільки Іван узявся за свою частку . Кінь довозив гній до підніжжя горба . Далі Іван носив його нагору сам , у мішку на плечах . Одного вечора він розповів жінці й дітям таку пригоду : — Сонце пекло , ніби вогнем сипало . Я ліз нагору на колінах , аж шкіра з колін злазила . Піт тік з кожної волосини , аж у роті було гірко від солі . Ледве я виліз на гору , а нагорі на мене подув вітерець , такий легенький , такий приємний ! І раптом мене в попереку як ножами схопило . Я думав , що вже помру . Відтоді Іван ходив зігнутий , а люди прозвали його Переломаним . Але хоч горб зламав Івана , хліб він родив добрий . Іван забивав кілки , носив нагору важкі шматки дерну і обкладав ними свою ниву . Він робив це , щоб осінні й весняні дощі не змивали землю в яри . Усе своє життя він провів на тому горбі . Чим старший ставав Іван , тим важче йому було сходити вниз . — Такий собачий горб , що аж униз штовхає ! — бурчав він .
Indietro Pagina 1 di 9 Pagina 1 di 9 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
