Salta il testo dell’articolo
Мовчки беремо його за руки , витягуємо на ґанок , іде покірно , як дитина , ковзається п'яними ногами , зіскоса позирає на нас . Увели в кімнату … Плеснув руками Андрій : чоботи , одежа , лице , — все в Запорожця було вимащене в болото , викачане в реп'яхах , у колючках … Якась манія — не людина … І коли - б не ті молоді очи , що тоскно світилися на розмальованім обличчі , можна було - б подумати , що він нарядився так навмисне , на сміховище людське : — Чого вас понесло в ту прірву ? Декламує : „ Серце моє раненноє , смятеся дух мій і понесла мене ніч на крилах своїх “ . Умили , переодягли … Розпитуємо : — Чого ви приїхали ? Казали - ж , що ви в інститут поступили ? Нахмурився . — Покинув . Андрій аж крикнув : — Як ? Поступили й покинули ? — Роздивився — тюрма , — взяв документи і втік . Очи Андрія спалахнули обуренням , далі пойнялися глибоким жалем : — Пропаща ви людина навіки , — махнув без надії рукою . — Цс ! годі … Запорожець повів у повітрі рукою , мов написав останню рису . Андрій смутно : — Навчились хлопці … Затихло в кімнаті . Мов над головою та хмара зайшла . Сиділи похилені , аж поки пливла над нами та хмарина . Далі Запорожець підвів голову , очи зацвіли ніжним жалем , смутно - смутно осміхнувся … Пильно подивився одному у вічі , другому , хитає головою : — Так , отак - же … Дивимось , про що це він ? Прищурив очи , знову : Чого вода каламутна … Лехко , як водою , підвело нас із місця . Встав один , хруснув пучками , почав ходити , за ним другий … — Так … талант … Розмовляли довго - довго . Про Тетяну , Про її долю … Про долю того кращого цвіту народнього , некоханого , дощами неполиваного , що гнеться з торбами , сонцем запалений , смутний , скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл . Полягали спати . Тільки примовкли — знову кинулась , люто сипнула з усіх кутків густа стума , труїла , обмарювала : не там вікна , не туди стіни , вся кімната тоне кудись в чорне провалля . Мовчали — проте одчувалось , що спати ніхто не спить . Запорожець лежить зо мною на одному ліжку , од його несе ще горілкою , чути , як невпокійно б'ється в його серце . Ворочається , зітхає . Обізвався якимось словом , — йому ніхто не одповів . Накрився кожухом , далі зірвав його з себе , схопився , сів . Рванув звисока , як у степу з тугою , тоскою ; заспівав : Ніч темная , Та невидная , Головонько моя бідная ! — Що це ви ? Годі ! Спати треба ! Разом загомоніли на його . З розгону бухнувся головою в подушку , замовк … Гаснуть на стіні тихо - радужні одсвіти огняних хмар . Темніє небо , смутно тьмариться сад , що осінні малярі його золотили та малювали . А на заході важкі рядна небо застеляють . Тільки там десь у щілинку , у ту , що над самою землею , притьмаро світить червона стрічка вечірнього погасання , кожної хвилини міниться , тане … Ось уже самотньо сяє там один маленький вінчик … Вінчик із огняного маку , золотими нитками заплетений . Вітер стеріг його десь за горою : шугнув , дмухнув темрявою , холодком повіяв , до хмар , до самих помчав — задув , погасив … Темно … І зашуміло під вікнами море сухого листя … Море плачу , море сліз … Лавою , хвилею , мчиться воно , як те військо безталанне , що розбив його ворог , розвіяв , куди видно жене … Зупинилося під чужою хатою спочити одну часинку , тремтить , тулиться одно до одного , крізь сльози шепче несміливу скаргу : „ Куди його , та й куди його проти ночи ? “ ПЕТРУНЯ . Іржаві , темні ґрати неохоче впустили в камеру барвисті вилиски вечірнього погасання , нетерпляче дожидаючи , щоб як - найшвидче пішли звідціля ці непрохані тендітні гості . Останній на стіні променистий жмутик довго лазив , як райдужний метіль , далі почав швидко тьмаритись , припав як перегоріла углина попелом і непомітно згас .
Indietro Pagina 23 di 59 Pagina 23 di 59 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
